Доповідь для початкових класів «Впровадження інноваційних технологій через гру, для соціалізації молодших школярів шляхом удосконалення в навчально–виховного процесу»

Материал на украинском языке.

Одним зі способів залучення молодших школярів до активної розумової діяльності є гра — традиційний і визнаний метод навчання та виховання. Його цінність полягає в тому, що в ігровій діяльності освітня, розвивальна й виховна функції взаємодіють. Гоа як метод навчання організовує учнів, розширює їхні пізнавальні можливості, виховує особистість.

Розробкою теорії дитячих ігор, з'ясуванням ролі, структури і значення гри для виховання і навчання дітей займалися психологи Ж. Піаже, Л. Виготський, О. Леонтьєв, Д. Ельконін та ін.

Формування учня як самостійної, ініціативної, вдумливої особистості може бути успішним за умови, що вчитель потурбується про це з першого уроку.

На думку П. Прилуцької, слід дотримуватися на­ступних рекомендацій:

Яким би за формою чи за змістом не був урок, головним у ньому є праця — організована, результа­тивна, творча.

Урок можна вважати результативним, якщо учні глибоко усвідомили і «привласнили» мету, визначену вчителем, якщо вона перетворилася в їхнє особисте прагнення.

Сучасний урок - це урок демократичний, що проводиться не для учнів, а разом з ними, глибоко продуманий, організований і керований, з урахуван­ням дитячих можливостей, потреб та інтересів.

Кожен урок має бути уроком, якого чекають, на якому діти відчувають радість творчої праці, де вихо­вання досягається не штучно, не мимохідь, а послі­довно й логічно через навчання.

Тактика керування навчально-виховним проце­сом має бути гнучкою й різноманітною, динамічною й емоційною, прийоми, методи і форми якої різні, але за­вжди доцільні. Це і створення тимчасових груп, і орієн­тування на мету, і можливість вільного вибору тощо.

Кожен учень - складна психологічна задача, яку вчитель покликаний розв’язати з високим про­фесійним умінням.

Педагогіка настільки наука, скільки вона містить психології. А психологія твердить: добрі справи можуть творитися лише на позитивному емоційному тлі.

Таким чином, дитину спочатку треба навчити хо­тіти й любити, а вже потім - знати і вміти. Як відо­мо, у двигуні внутрішнього згорян­ня робочу суміш запалює іскра. Так само биття учнівської думки «запа­лює» інтерес. У збудженні його по­мітне місце відводиться ігровим еле­ментам.

Ігри розвивають мислення, кміт­ливість, збагачують уявлення учнів, спонукають їх до пошуку, активізу­ють клас під час вивчення нового і закріплення вже вивченого матеріа­лу. А ще — сприяють розвитку твор­чих здібностей, розумової діяльнос­ті учнів.

З давніх-давен в Україні будь-які зібрання дітей супроводжували­ся ігровою діяльністю: влаштовува­лися змагання у стрільбі з лука, ме­танні сніжок, катанні на санчатах, лижах, ковзанах. У сиву давнину дитячі ігри виникли як стихійне на­слідування дій дорослих. В ігрових вправах і змаганнях підростаюче по­коління готувалося до праці, полю­вання, війни, виконання норм пове­дінки, тобто гра мала важливі соці­альні функції. Народна виховна му­дрість передбачала розв’язання важ­ливих психологічних завдань формування особистості дитини.

Зокрема, засобами народної гри виводила ма­леньку людину з її реального побутового повсякденна, запобігала складанню стереотипів сумніву й недовіри до своїх сил. Через гру дитині надавалася можливість заявити навколишнім про свій позитивний потенці­ал. Саме у грі моделі сюжетної вправи активізували рухливість, розвивали процеси мислення, викликали позитивні емоції.

З розвитком людства, нагромадженням знань, за­собів матеріальної і духовної культури, прискоренням темпів життя гра поступово втратила свою навчальну функцію. Як універсальний засіб народної педагогі­ки, вона починає вважатися «несерйозним» заняттям, стає переважно привілеєм дітей із заможних сімей, обслуговує лише дозвілля. У школі з її традиційним бажанням уникати будь-якої стихійності, з поглядами на учня як на слухняного виконавця аж дотепер для гри не було місця.

Майбутні педагоги навчалися за схе­мою: у дитячому садку діти граються, у школі — вчаться, щоб підготуватися до життя, а після закінчення школи — працюють. Різке розмежування видів діяльності за місцем перебування людини ніби узаконило у свідо­мості педагогів однобічність поведінкової і пізнаваль­ної сфер школяра.

Сучасна психологія визнає, що гра охоплює всі пе­ріоди життя людини. Це важлива форма її життєдіяль­ності, а не вікова ознака. Із грою людина не розлуча­ється все життя, змінюються лише її мотиви, форми проведення, ступінь вияву почуттів та емоцій.

Упродовж життя людина грає ту чи іншу соціальну роль, що відведена їй у суспільстві. За життя людина програє близько ста ролей і до виконання кожної з них готується сама або її готує суспільство.

У дитячі роки гра є основним видом діяльності людини. З її допомогою діти пізнають світ. Без гри їм жити нудно, нецікаво. У грі діти й підлітки переві­ряють свою силу і спритність, у них виникає бажання фантазувати, відкривати таємниці і прагнути чогось прекрасного.

За вмілого використанням гра може стати неза­мінним помічником педагога. Вона дарує щохвилин­ну радість, задовольняє актуальні потреби, а ще — гра спрямована в майбутнє, бо. в ній у дітей формують­ся чи закріплюються властивості, вміння, здібності, необхідні їм для виконання соціальних, професійних, творчих функцій у майбутньому. І скрізь, де є гра, па­нує здорове, радісне дитяче життя.

А.Макаренко вважав, що дитячі рольові ігри так само важливі для розвитку дитини, як для доросло­го — справжня праця. Однак, зазначав він, тільки та гра є педагогічно цінною, в якій дитина активно діє, мислить, будує, комбінує, моделює людські взаєми­ни. За цих умов вона може брати на себе в грі різні ролі — бути командиром, виконавцем, творцем, зна­ходити умови для виявлення своїх здібностей та жит­тєвої активності.

Яскравим прикладом ігрової позиції вчителя є сама діяльність А.Макаренка, який визначав гру як важли­вий метод, вважаючи, що між грою і роботою немає великої різниці, що в кожній гарній грі є насамперед робоче зусилля та зусилля думки, у гарній правильній грі є така сама відповідальність, як і в роботі.

Т. Маслова вважає гру одним з ефективних засобів розумового розвитку дитини. Включення дидактичної гри в навколишній процес сприяє тому, що діти, за­хоплені грою, непомітно для себе набувають певних знань, умінь і навичок.

Отже, гра — це засіб самореалізації і самовира­ження дитини. Вона забезпечує емоційний комфорт, сприяє як розумовому розвитку, так і розвитку осо­бистості в цілому.

Гра належить до традиційних і визнаних методів навчання й виховання молодших школярів. Її цінність полягає в тому, що в ігровій діяльності освітня, роз- вивальна й виховна функції тісно взаємодіють.

З переходом із умов гри до умов навчальної діяль­ності в житті дитини настає переломний момент.

Для дитини особлива цінність гри полягає не тіль­ки в тому, що вона сприяє фізичному і духовно­му зростанню. Це ще й своєрідна підготовка до різ­них сфер життя. Для дитини, особливо у молодшому шкільному віці, вона наділена дослідницьким зміс­том, який дає змогу моделювати все те, що існує поза грою. Саме через гру дитина швидше ознайомлюється з правилами та нормами спілкування з навколишнім — зі світом природи, з людьми, швидше опановує на­вички й звички культурної поведінки.

Гра — явище багатогранне. Її можна розглядати як особливу форму існування всіх без винятку сто­рін життєдіяльності колективу. Ігрова діяльність — це особлива сфера людської активності, в якій особис­тість має одну мету: дістати задоволення від прояву фізичних і духовних сил.

Деякі вчені вважають гру формою спілкування лю­дей. І справді: без контактів, взаємодії, взаєморозу­міння жодної гри бути не може.

Особливо важливе поєднання гри з навчальною діяльністю в початкових класах, коли складний пе­рехід від дошкільного дитинства до школи зумовлює поступову зміну провідного виду діяльності — ігро­вої на навчальну.

Весь материал - в документе.

Міністерство освіти і науки України

Комунальний заклад « Нікопольська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 20

Доповідь

«Впровадження інноваційних технологій через гру, для соціалізації молодших школярів шляхом удосконалення в навчально–виховного процесу»

Підготувала і провела

учитель початкових класів

Горб І. К.

2015 рік.

Одним зі способів залучення молодших школярів до активної розумової діяльності є гра — традиційний і визнаний метод навчання та виховання. Його цінність полягає в тому, що в ігровій діяльності освітня, розвивальна й виховна функції взаємодіють. Гоа як метод навчання організовує учнів, розширює їхні пізнавальні можливості, виховує особистість.

Розробкою теорії дитячих ігор, з'ясуванням ролі, структури і значення гри для виховання і навчання дітей займалися психологи Ж.Піаже, Л.Виготський, О.Леонтьєв, Д.Ельконін та ін.

Формування учня як самостійної, ініціативної, вдумливої особистості може бути успішним за умови, що вчитель потурбується про це з першого уроку.

На думку П.Прилуцької, слід дотримуватися на­ступних рекомендацій:

1. Яким би за формою чи за змістом не був урок, головним у ньому є праця — організована, результа­тивна, творча.

2. Урок можна вважати результативним, якщо учні глибоко усвідомили і «привласнили» мету, визначену вчителем, якщо вона перетворилася в їхнє особисте прагнення.

3. Сучасний урок — це урок демократичний, що проводиться не для учнів, а разом з ними, глибоко продуманий, організований і керований, з урахуван­ням дитячих можливостей, потреб та інтересів.

4. Кожен урок має бути уроком, якого чекають, на якому діти відчувають радість творчої праці, де вихо­вання досягається не штучно, не мимохідь, а послі­довно й логічно через навчання.

1. Тактика керування навчально-виховним проце­сом має бути гнучкою й різноманітною, динамічною й емоційною, прийоми, методи і форми якої різні, але за­вжди доцільні. Це і створення тимчасових груп, і орієн­тування на мету, і можливість вільного вибору тощо.

2. Кожен учень — складна психологічна задача, яку вчитель покликаний розв’язати з високим про­фесійним умінням.

Педагогіка настільки наука, скільки вона містить психології. А психологія твердить: добрі справи можуть творитися лише на позитивному емоційному тлі.

Таким чином, дитину спочатку треба навчити хо­тіти й любити, а вже потім — знати і вміти. Як відо­мо, у двигуні внутрішнього згорян­ня робочу суміш запалює іскра. Так само биття учнівської думки «запа­лює» інтерес. У збудженні його по­мітне місце відводиться ігровим еле­ментам.

Ігри розвивають мислення, кміт­ливість, збагачують уявлення учнів, спонукають їх до пошуку, активізу­ють клас під час вивчення нового і закріплення вже вивченого матеріа­лу. А ще — сприяють розвитку твор­чих здібностей, розумової діяльнос­ті учнів.

З давніх-давен в Україні будь- які зібрання дітей супроводжували­ся ігровою діяльністю: влаштовува­лися змагання у стрільбі з лука, ме­танні сніжок, катанні на санчатах, лижах, ковзанах. У сиву давнину дитячі ігри виникли як стихійне на­слідування дій дорослих. В ігрових вправах і змаганнях підростаюче по­коління готувалося до праці, полю­вання, війни, виконання норм пове­дінки, тобто гра мала важливі соці­альні функції. Народна виховна му­дрість передбачала розв’язання важ­ливих психологічних завдань формування особистості дитини. Зокрема, засобами народної гри виводила ма­леньку людину з її реального побутового повсякденна, запобігала складанню стереотипів сумніву й недовіри до своїх сил. Через гру дитині надавалася можливість заявити навколишнім про свій позитивний потенці­ал. Саме у грі моделі сюжетної вправи активізували рухливість, розвивали процеси мислення, викликали позитивні емоції.

З розвитком людства, нагромадженням знань, за­собів матеріальної і духовної культури, прискоренням темпів життя гра поступово втратила свою навчальну функцію. Як універсальний засіб народної педагогі­ки, вона починає вважатися «несерйозним» заняттям, стає переважно привілеєм дітей із заможних сімей, обслуговує лише дозвілля. У школі з її традиційним бажанням уникати будь-якої стихійності, з поглядами на учня як на слухняного виконавця аж дотепер для гри не було місця. Майбутні педагоги навчалися за схе­мою: у дитячому садку діти граються, у школі — вчаться, щоб підготуватися до життя, а після закінчення школи — працюють. Різке розмежування видів діяльності за місцем перебування людини ніби узаконило у свідо­мості педагогів однобічність поведінкової і пізнаваль­ної сфер школяра.

Сучасна психологія визнає, що гра охоплює всі пе­ріоди життя людини. Це важлива форма її життєдіяль­ності, а не вікова ознака. Із грою людина не розлуча­ється все життя, змінюються лише її мотиви, форми проведення, ступінь вияву почуттів та емоцій.

Упродовж життя людина грає ту чи іншу соціальну роль, що відведена їй у суспільстві. За життя людина програє близько ста ролей і до виконання кожної з них готується сама або її готує суспільство.

У дитячі роки гра є основним видом діяльності людини. З її допомогою діти пізнають світ. Без гри їм жити нудно, нецікаво. У грі діти й підлітки переві­ряють свою силу і спритність, у них виникає бажання фантазувати, відкривати таємниці і прагнути чогось прекрасного.

За вмілого використанням гра може стати неза­мінним помічником педагога. Вона дарує щохвилин­ну радість, задовольняє актуальні потреби, а ще — гра спрямована в майбутнє, бо. в ній у дітей формують­ся чи закріплюються властивості, вміння, здібності, необхідні їм для виконання соціальних, професійних, творчих функцій у майбутньому. І скрізь, де є гра, па­нує здорове, радісне дитяче життя.

А.Макаренко вважав, що дитячі рольові ігри так само важливі для розвитку дитини, як для доросло­го — справжня праця. Однак, зазначав він, тільки та гра є педагогічно цінною, в якій дитина активно діє, мислить, будує, комбінує, моделює людські взаєми­ни. За цих умов вона може брати на себе в грі різні ролі — бути командиром, виконавцем, творцем, зна­ходити умови для виявлення своїх здібностей та жит­тєвої активності.

Яскравим прикладом ігрової позиції вчителя є сама діяльність А.Макаренка, який визначав гру як важли­вий метод, вважаючи, що між грою і роботою немає великої різниці, що в кожній гарній грі є насамперед робоче зусилля та зусилля думки, у гарній правильній грі є така сама відповідальність, як і в роботі.

Т.Маслова вважає гру одним з ефективних засобів розумового розвитку дитини. Включення дидактичної гри в навколишній процес сприяє тому, що діти, за­хоплені грою, непомітно для себе набувають певних знань, умінь і навичок.

Отже, гра — це засіб самореалізації і самовира­ження дитини. Вона забезпечує емоційний комфорт, сприяє як розумовому розвитку, так і розвитку осо­бистості в цілому.

Гра належить до традиційних і визнаних методів навчання й виховання молодших школярів. Її цінність полягає в тому, що в ігровій діяльності освітня, роз- вивальна й виховна функції тісно взаємодіють.

З переходом із умов гри до умов навчальної діяль­ності в житті дитини настає переломний момент.

Для дитини особлива цінність гри полягає не тіль­ки в тому, що вона сприяє фізичному і духовно­му зростанню. Це ще й своєрідна підготовка до різ­них сфер життя. Для дитини, особливо у молодшому шкільному віці, вона наділена дослідницьким зміс­том, який дає змогу моделювати все те, що існує поза грою. Саме через гру дитина швидше ознайомлюється з правилами та нормами спілкування з навколишнім — зі світом природи, з людьми, швидше опановує на­вички й звички культурної поведінки.

Гра — явище багатогранне. Її можна розглядати як особливу форму існування всіх без винятку сто­рін життєдіяльності колективу. Ігрова діяльність — це особлива сфера людської активності, в якій особис­тість має одну мету: дістати задоволення від прояву фізичних і духовних сил.

Деякі вчені вважають гру формою спілкування лю­дей. І справді: без контактів, взаємодії, взаєморозу­міння жодної гри бути не може.

Особливо важливе поєднання гри з навчальною діяльністю в початкових класах, коли складний пе­рехід від дошкільного дитинства до школи зумовлює поступову зміну провідного виду діяльності — ігро­вої на навчальну.

Структура розгорнутої ігрової діяльності містить такі компоненти:

• спонукальний — потреби, мотиви, інтереси, прагнення, які визначають бажання дитини брати участь у грі;

■ орієнтувальний — вибір засобів і способів ігро­вої діяльності;

• виконавський — дії, операції, які дають можли­вість реалізувати ігрову мету;

• контрольно-оцінний — корекція і стимулюван­ня активності ігрової діяльності.

Міркування щодо суті і значення гри можна від­найти у працях філософів, педагогів, а також у літе­ратурних творах. І, як не дивно, найпростішим і од­ночасно геніальним залишається пояснення гри, зро­блене в позаминулому столітті автором «Пригод Тома Сойєра» Марком Твеном: «Гра — усе, що ми робити не зобов’язані». З цього твердження випливають най­важливіші характеристики гри. Вона — мимовільна, часто без відкритої зовнішньої мети, стимульована внутрішніми потребами, інтересами, емоціями задо­волення й радості, прагненнями до активної діяль­ності. Ці ознаки гри є головними, бо внесення в її процес бодай незначної частки зовнішнього примусу, обов’язку перетворює гру в якийсь інший вид ДІЇІЛЬ- ності, який зовні може мати цікаву барвисту форму, але внутрішньо не сприйматися дитиною як розвага й задоволення.

Сучасна дидактика визнає право дитини на гру у школі, розглядає її як один із засобів пізнання навко­лишнього світу, що відповідає віїсовим особливостям молодшого школяра.

У дитячих іграх вільна ігрова діяльність виступає переважно як самоціль. У дидактичних іграх, ство­рених педагогікою (у тому числі й народною), ігро­ва діяльність спеціально планується з огляду на на­вчальні цілі.

Дидактична гра — це практична групова вправа з вироблення оптимальних рішень, застосування мето­дів і прийомів у штучно створених умовах, що відтво­рюють реальну обстановку. Під час гри в учня виникає мотив, суть якого полягає в тому, щоб успішно вико­нувати взяту на себе роль. Отже, система дій у грі ви­ступає як мета пізнання і стає безпосереднім змістом свідомості школяра. Усе, що допомагає успішному ви­конанню ролі (знання, уміння, навички), має для учня особливе значення і якісно ним усвідомлюється.

• Дидактичні ігри — різновид ігор за правилами. У світовій педагогіці відомі системи дидактичних ігор, які вперше розробили для дошкільного виховання Ф.Фребель і М.Монтессорі, а для початкового на­вчання — О.Декролі.

Дидактичні ігри, які використовуються в початко­вій школі, виконують різні функції: активізують ін­терес та увагу дітей, розвивають пізнавальні здібнос­ті, кмітливість, уяву, закріплюють знання, вміння й навички, тренують сенсорні вміння, навички тощо. Правильно побудована цікава дидактична гра збагачує процес мислення індивідуальними почуттями, розви­ває саморегуляцію, тренує вольові якості дитини.

Розглянемо, у чому ж полягає специфіка дидак­тичної гри, її сутність. На відміну від ігор узагалі, ди­дактична гра має суттєву ознаку — наявність чітко поставленої мети навчання та відповідний їй кінце­вий результат, які можуть бути обґрунтовані, виділені в уявному вигляді і які характеризуються навчально- пізнавальною спрямованістю.

Дидактичні ігри відрізняються від інших низкою характерних особливостей:

• пізнавальний зміст у них поєднується з ігро­вою формою;

• наявні ігрові правила та ігрові дії;

• визначені дидактичні завдання.

У дидактичній грі завдання ставиться через прави­ла. Гра на уроці — такий вид роботи, що знімає вто­му, запобігає розумовому перевантаженню, підтримує працездатність. Ці чинники, а також активна робота учнів забезпечують високий рівень засвоєння навчаль­ного матеріалу. Однак гра — це заняття, що вимагає напруги емоційних та розумових сил. Вона вимагає від учнів прийняття певного рішення: що робити, що говорити, як говорити, як виграти. Це загострює ро­зумову діяльність дітей, розвиває їх.

Дидактичні ігри можуть:

• мати словесну форму;

• поєднувати слово й практичні дії;

• поєднувати слово й наочність;

• поєднувати слово й реальні предмети.

Дидактична гра як форма навчання й розвитку міс­тить такі структурні елементи (за О.Савченко, Н.Куди- кіною):

дидактичне завдання;

• ігровий задум;

• ігровий початок,

• ігрові дії,

• правила гри,

• підбиття підсумків.

Дидактичне завдання гри визначається відповідно до вимог програми з урахуванням вікових особливос­тей дітей. Наприклад:

• формування в дітей математичних уявлень, ло­гічного мислення;

• розвиток оцінки та самооцінки, ініціативності, кмітливості, здатності виявляти вольові зусилля для досягнення поставленої мети, довільної уваги, зосе­редженості.

Ігровий задум — наступний обов’язковий структур­ний елемент дидактичної гри. Дидактичне завдання у грі навмисне замасковується. Воно з’явля­ється перед школярами у вигляді цікавого ігрового задуму (задачі). Дітей молодшого шкільного віку приваблюють:

• відтворення уявлюваного сюжету;

• активні дії з предметами;

• щось загадкове, таємниче;

• перевірка своїх можливостей зма­ганням;

• рольове перетворення;

• загальна рухова активність;

• кмітливість.

На створення ігрової атмосфери значно впливає ігровий початок. Він може бути звичайним, коли вчитель повідомляє назву гри і спрямовує увагу дітей на наявний ди­дактичний матеріал, об’єкти дійсності, та інтригуючим, цікавим, захоплюючим, та­ємничим. Атмосфера гри виникає за умо­ви використання своєрідних засобів поді­лу на команди, засобів вибору ведучого й визначення права першого ходу. Рівні за кількістю учасників команди утворюються, якщо ви­користовувати різноманітні іїрові розрахунки, напри­клад, коли діти називають себе іменами героїв відомих мультфільмів або казок, розподіляються на команди шляхом іїрових зачинів, так званих змовлянь.

Ігрові дії взаємопов’язані з ігровим задумом, ви­ходять з нього. Вони є засобом реалізації ігрового за­думу, водночас містячи дії, спрямовані на виконання поставленого педагогом дидактичного завдання. Ви­конуючи із задоволенням ігрові дії і захоплюючись ними, діти легко засвоюють і закладений у грі на­вчальний зміст.

Правила гри організовують пізнавальну діяльність учнів, виконуючи дидактичну, виховну, організаційну функції. На основі правил учитель має можливість керувати грою, процесами пізнавальної діяльності, поведінкою учнів.

Ігрова мета — це результат проведення дидактич­ної гри. Бажання виграти, швидко застосувати необ­хідні знання, навички, вміння активізує роботу, спо­нукає до виховання активної реакції, мислення, зо­середженості. Результат гри завжди важливий і для вчителя, і для учнів.

Правила гри діти сприймають як умови, що під­тримують ігровий задум. їх невиконання руйнує іру, робить її нецікавою. Граючи, діти усвідомлюють: до­тримуючись правил, можна скоріше досягти резуль­тату. Правила дисцигогінують, формують витримку,

терпіння. Крім того, вони впливають і на розв’язання дидактичного завдання — непомітно обмежують дії ді­тей, спрямовують їхню увагу на виконання конкретно­го програмного завдання з навчального предмета.

Без заздалегідь визначених правил ігрові дії роз­гортаються стихійно і дидактичні завдання можуть за­лишитися невиконаними. Тому правила гри визнача­ються вчителем до її початку й мають навчальний та організуючий характер. Дітям пояснюють ігрове зав­дання, а вже потім — спосіб його виконання. При­чому пояснення вчителя має бути лаконічним і зро­зумілим, пробуджувати інтерес.

Підбиття підсумків гри через таку вікову особли­вість молодших школярів, як нетерплячість щодо очі­кування результатів діяльності, проводиться одразу по її закінченні. Воно полягає в підрахуванні балів, ви­значенні команди-переможниці й виявленні тих дітей, хто правильно виконав ігрове завдання.

Дидактичні ігри можна й потрібно вводити до сис­теми уроків. Слід лише попередньо добирати ігри та ігрові ситуації для активізації різних видів сприйман­ня та обмірковування, де їх використання найбільш своєчасне й ефективне порівняно з іншими метода­ми. їх можна проводити на будь-якому етапі уроку. Це дасть змогу виявити знання учня і вміння корис­туватися ними.

Де брати навчальний час, який можна використа­ти для дидактичних ігор? Якщо залишитися в межах традиційних форм і методів навчання, то в структурі занять навчального часу для ігор не знайдеться. Але якщо відмовитися від деяких застарілих компонентів уроку, наприклад, тривалих нудних опитувань, мікро- лекцій на уроці, повчальних розмов, то гра не лише органічно впишеться у структуру уроку, а й дасть змо­гу значно зекономити навчальний час.

Дослідження психологів дали можливість виділити оптимальні способи використання іїрової діяльності в системі уроків:

• весь урок будується як сюжетно-рольова гра (уроки-мандрівки);

• як структурний елемент уроку;

• під час уроку кілька разів створюються іїрові си­туації (за допомогою казкового персонажа, іграшки, незвичайного способу постановки завдання, елемен­тів змагальності тощо).

Різноманітність ігрових засобів створює широісі можливості для вчителя у виборі саме такої гри, яка найбільше відповідає меті уроку і використанні її в найзручніший час.

Проте, як показали дослідження психологів і пе­дагогів, гра не забезпечує стійкого позитивного став­лення молодших учнів до навчального процесу, якщо використовується епізодично.

Добираючи ту чи іншу дидактичну гру, вчитель має пам’ятати, що процес створення гри містить такі етапи:

а) вибір теми гри;

б) визначення мети й завдань гри;

в) підготовка і проведення гри (повідомлення уч­ням теми гри, підготовка унаочнень, проведення гри, підбиття підсумків).

На уроці доцільно використовувати такі дидактичні ігри, організація яких не потребує багато часу на при­готування обладнання, запам’ятовування громіздких правил. Перевагу слід віддавати тим іграм, які перед­бачають участь у них більшості дітей класу, швидку відповідь, зосередження довільної уваги. На уроках математики це, зокрема, ігри «Хто швидше?», «Мов­чанка», «Колові приклади», «Що потім?», «Домалюй фігуру», «Закінчи приклад», «Футбол» тощо.

Широкі можливості в початковій школі, особливо в 1—2-х класах, є для проведення ігор-занять та ігор- вправ. Так, для розвитку логічного мислення доціль­но проводити такі при: «Знайди зайве», «Що зміни­лося?», «Чого не вистачає?».

Ще один приклад створення ігрової ситуації для ро­льової гри: на урок може завітати казковий герой із зав­даннями в конверті (Листоноша, Незнайко тощо).

Учителі, які працюють творчо, вміло використову­ють на уроках елементи змагання: хто більше розв’яже прикладів, знайде фігур, найкраще виконає завдання, швидше обчислить тощо.

Щоб активізувати мовчазних учнів, учитель про­водить гру-вправу «Відгадай!»: показує фігури, пред­мети, а потім накриває їх, далі називає ознаки одно­го з предметів, діти намагаються відгадати; пропонує дітям, не називаючи сам предмет, так розповісти про нього, щоб клас здогадався, про що йдеться.

Велику розвивальну цінність мають ігри-вправи на виключення зайвого: «Який предмет зайвий?», «Яка цифра заблукала?», пошук виходу з лабіринтів, розв’язування ребусів, загадок, кросвордів.

Успіх проведення гри залежить від дотримання таких вимог:

• ігри мають відповідати навчальній програмі;

• ігрові завдання повинні бути не надто легкими, проте й не дуже складними;

• відповідність гри віковим особливостям учнів;

• різноманітність йор, захоплюючі назви;

• залучення до ігор учнів усього класу;

• емоційне ставлення самого вчителя до іїрових дій (його слова й рухи цікаві, несподівані для дітей).

Проте існують і обмеження для проведення ди­дактичних ігор:

• не варто організовувати навчальну гру, якщо учні недостатньо знають тему;

• недоцільно проводити іїри на заліках та іспи­тах, якщо вони не використовувались у процесі на­вчання;

• не слід застосовувати ігри з тих тем, де вони не можуть дати позитивного ефекту.

Пам’ятаючи ці обмеження, кожен учитель має все-таки керуватися настановою В.Сухомлинського: без гри немає і не може бути повноцінного розумового розвитку учнів.

Отже, дидактична гра в усіх своїх видах виконує різні функції, серед яких домінує, звичайно, мотива­ційна. Саме з цих позицій слід оцінювати її переваги порівняно з іншими методами навчання.

За словами В.Сухомлинського, «гра — це вели­чезне світло, через яке в духовний світ дитини вли­вається життєдайний потік уявлень, понять про на­вколишній світ».