Сценарій виховного заходу "Дзвони Чорнобиля"

Сценарій виховної години:

«Дзвони Чорнобиля».

Підготувала викладач Хомутецького

ветзоотехнікуму

Кузьменко Ірина Вікторівна.

Вступ.

Весна 1986 року була така ж чудова як і в попередні роки. Посадили картоплю, зацвіли садки… а далі вибух, смерті людей і світ отримав катастрофу століття. Україна живе з чорнобильською бідою уже більше 30 років і зрослася з нею, на жаль, уже на віки. Минулі роки не притупили болі яку пережили українці, не присипали пам’ять порохом забуття. Ми все пам’ятаємо, передамо наступним поколінням.

Мета виховного заходу: зберегти пам’ять про людей які собою затулили нас від жаху атомної катастрофи, прищеплювати дітям любов до рідного краю.

На заднику сцени висить надпис « Чорний біль 1986 – 20…». У центрі обгоріле дерево, збоку стоїть підставка для свічок. Звучить голос диктора.

І сталося це літа Божого

Тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого

Було тихо-тихо й погоже…

І сталося це літа Божого,

Яке затямиться кожному українцю

Навічно та просто-просто.

І сталося це літа Божого

Тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого.

Дзвонять дзвони і виходять ведучі.

І.Не можна про це не сказати,

Мовляв, це було вже давно.

Перед очима батько й мати.

І Україна і Дніпро.

ІІ. Не можна ні про що мовчати,

Горить тривогою чоло.

Ці вірші – роздуми і факти,

Це все було, було, було…

І. Птахи складають гімн весни,

Всміхаються до сонця квіти,

А пам’ять лине в моторошні дні

Гудуть жорстокі дзвони квітня.

ІІ. Ту мирну весняну ніч на берегах Прип’яті, люди ніколи не забудуть. Вона була, як зараз усім здається, найтихішою і найтеплішою. І не сповіщала про біду. Навпаки, всім жителям містечка атомників, ще звечора, під вихідні, жадалося отримати від природи хорошу погоду. Незабаром першотравневе свято, виїхати до Чорнобиля…

І. Районний центр носить ім’я від назви різновидності гіркого полину чорно билки. Спочатку так іменувалося древнє поселення, потім місто, а за ними сучасна атомна електростанція.

ІІ. Проте в ту саму ніч з 25-го на 26 квітня відлік часу став уже далеко не мирним, а бойовим і аварійним. Відлік пішов на години, хвилини і секунди.

І. О першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.

ІІ. ________років минуло з того трагічного дня. Аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС – це трагедія, яка зачепила життя сотень тисяч людей, заставила задуматись багатьох політиків, вчених і просто кожного з нас.

І. Ця аварія сколихнула всю нашу країну. Чорнобиль – трагедія, що вимагає на все подивитися по іншому. Смерть людей, біль їх рідних і близьких, більше ста тисяч людей, зірваних невідомою, небезпечною радіацією із своїх рідних місць.

ІІ. Над Поліссям смерч пронісся –

Й стрепенулося Полісся:

І занурююся в глиб я

Що несе Вкраїні Прип’ять?

Що пливе тепер Десною

Крім отрути і крім гною?

Що реве в Дніпрі та стогне?

Все спали содомський вогню!

Над Поліссям смерч пронісся –

Й стрепенулося Полісся.

І. У суворі і напружені дні ліквідації аварії на ЧАЕС, вельми яскраво висвітилися грані людського характеру – мужність, самовідданість, вірність обов’язку і стійкість духу.

ІІ. З особливою силою проявилося « чуття єдиної родини », знов і знов, як у найтяжчі часи визначився кревний зв’язок армії і народу, наша монолітна єдність.

ІІ. Чорнобильський біль – це наш спільний біль. Через роки він проноситься не вгаваючи і буде відгукуватися через століття.

І. Чи є ще на землі такий чарівний край, де тихі травневі ночі пливуть на крилах солов’їних пісень. Де вранці, на замріяній річці, вмивається джерельною водою, біле латаття.

ІІ. Полісся – мальовничий край, багатий різноманітною природою. Приваблюють зір ліси, багаті на гриби та ягоди. Жителі цих мальовничих країв купалися в красі і дарах природи. Роками здобували добро, ростили дітей, раділи життю. І … лише мить перевернула, перекреслила все це.

На сцену виходить дівчина в чорному. Підходить до обгорілого дерева і ставить свічку.

Обпекло, обпалило, - у кров життя запеклося.

Що несе воно дітям і нашим прийдешнім літам?

А довкола жита піднімались і ростом ішли у колосся.

Довірялись птахи небесам, і лісам, і вустам.

Ще збагнули не всі і не все, що вогонь смертоносний.

Що нечутно вбиває – і корінь, і землю, і цвіт.

Що не вийти дитинству на теплі ожинові роси,

Не знайти на світанку над Прип’яттю вчора залишений слід.

Дівчина заходить за куліси. Виходять ведучі.

ІІ. Летять, летять машини на Чорнобиль,

На чорну жур, на погар, на біду.

І жайвори випурхують з ковдобин

Розхитуючи зелень молоду.

І. Ці машини віддаляли людей від рідних будинків, рідних кубелець. Скільки написано книг, складено віршів та пісень, билин та казок про батьківську хату – не розказати. У кожного з нас, рідна домівка викликає найсвітліші спомини.

ІІ. Де ж ви ті люди, що в хатах жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля,

Смуток нащадків, як танець бджоли

До безсмертного поля.

Голос криниці, чому ти замовк,

Руки шовковиць, чого ж ви закляли

Вікна розбиті і висить замок,

Ржава сережка під кігтиком клямки.

І. …Переселенці … покинута рідна земля, покинуті рідні біленькі оселі, покинуті такі дорогі серцю дороги та стежки, які протоптані були ще в босоногому дитинстві. Покинуті могили батьків, дідів. Хто тепер почепить на хрест хустину чи вишитий рушник?

ІІ. Переселенці… не доведи Господи нікому, не з своєї волі, лишати рідну землю, рідні обереги! А далі що? Чужина. Як там нам буде? Чи зможемо прижитися, пустити коріння, щоб знову жити.

І. А зараз, до слова запрошується … . саме її та її сім’ю, спіткало горе переселення з рідної землі в невідомі краї.

На сцену виходить жінка і розповідає свою історію.

Пісня «Хата моя, біла хата».

І. Спасибі тобі, полтавська земле, доземний уклін тобі за те, що ніби рідна мати прийняла і обігріла цих людей. Спасибі і вам, добрі люди, що прийняли чужу біду як свою.

ІІ. Країна ще нічого не знає. Довгі тривожні дні правда буде придушена муром мовчання. Ще більше часу буде потрібно, щоб реально осмислити те, що трапилось. А смерть уже відкрила свій чорний рахунок і забрала найкращих. Людство пізніше дізнається їхні імена.

І. Все заступили собою

Від лютої хвилі пожежі,

Ставши до грізного бою.

В тій, що родились одежі.

І віддали – що мали:

Життя, що одне у людини

Вірю, що ви врятували

Долю моєї днини.

ІІ. Землю, одну – єдину, з народження до загину

Ви заступили собою –

Неначе винесли з бою.

Все, що змогли – зробили

Щоб життя починати знову

І, не шкодуючи сили,

Вбирати землю в обнову.

І. Скільки сліз уже вилито, скільки ще проллється з очей української жінки, матері білоруски, матері росіянки. І там, на Митинському кладовищі в Москві, і в селах під Гомелем, Мінськом. І в Поліському, Вінниці, Донецьку, Рівному.

ІІ. Йдуть від нас ліквідатори, залишають цю рідну, грішну і праведну землю, яку боронили від катастрофи як могли й уміли, скоріше серцем.

бо не мали нічого, ні техніки, яка повинна була бути за подібної ситуації, ні відповідного спорядження, ні всього того, що є в інших країнах. І що могло б їх, бодай трохи, хоч якось, захистити.

І. Вісімнадцятирічні хлопці-новобранці, солдати, збирали голими руками радіоактивний графіт у кошики. І відносили на купу, як торішнє листя. Ті молоді, такі вродливі шестеро пожежників, котрі першими подивились у очі смерті – лейтенант внутрішньої служби Віктор Кібенок, Володимир Правик і їхні товариші – Микола Ващук, Василь Ігнатенко, ВолодимирТишура, Микола Титенок. Де ви тепер, матерів своїх діти, колисаєте сон?

ІІ. Хлопчики мужні, синочки, воїни честі! Ваша смерть відмінила тисячі може смертей. Ви ступили в огонь і стояли, як ті, що в Бресті, в чорні дні вітчизняної. Нині ваш красний день! Руки ваших батьків цілує вся Україна. Серце ваших батьків, цілує вся Білорусь. Перед подвигом вашим, схиляються вся країна. Перед вашими дітьми, вогнем сльози обпалюсь.

На сцену виходять стара мати і жінка вдова. За кулісами голос диктора.

Чую, знаю, хоч не сила знати:

Мертвий сік пустила зла трава.

В мертве поле вийшла мертва мати,

І чорний голос ожива.

Стара мати читає вірш.

Синоньку, синок, моя кровинко,

Виглядаю тебе ночі і дні!

Не приходиш … хоч приснися, синку.

Дай погладить личенько мені.

Я ж тебе, малого, колисала

Не затим , щоб ти розвіявсь в дим, -

У землі синів таких немало.

Ти ж у мене, синоньку, один!

Голос за кулісами.

Чую, знаю, хоч не сила знати:

Де трава – не йди – підвівся ліс!

Сиве поле йде вдовиця жати,

Що не сніп, то перевесла сліз.

Жінка читає вірш.

Любчику, солодкий мій, жаданий,

Виглядаю тебе ночі і дні!

Не приходиш – хоч приснись, коханий!

Дай же пригорнутись … хоч у сні!

А чи я ж тебе не так любила,

Що віддався любощам біди?

Лишенько моє, вертайся, милий!

Ти ж у нас з дитяточком один!

Обидві виходять. Голос диктора.

Чую, знаю, хоч несила знати:

Грудкою на землю жайвір впав.

Йшла дитина чорні квіти рвати.

Чорний вітер ручку переймав…

Виходять ведучі.

І. події на Чорнобильській атомній електростанції сколихнули всю країну. Наш народ, як завжди у важкі часи, подав руку тим, хто безпосередньо ліквідував аварію.

ІІ. Важкий випав жереб на долю наших людей. Адже наші люди відчули, що за їхніми плечима – їхні діти, дружини матері, близька родина, весь отчий край, котрий мають собою закрити.

І. Багато горя принесла ця катастрофа. Скільки людських долей покалічила, скільки посиротила дітей? Скільки молодих жінок зробила вдовами? Всіх і не злічити! Але не залишився поліський край самотнім у своєму горі, потяглися з усіх усюд люди, які допомогли вижити поліщукам.

ІІ. Не стояли осторонь і миргородці, які не тільки допомагали гасити пожежу на реакторі четвертого блоку, але і зводили житло для переселенців із Прип’яті та так званої тридцяти кілометрової зони.

І. Скільки б ми не читали у пресі, книгах, ніколи вони не замінять розповіді тих, хто стояв над чорною пащею розгнузданого атомного дракона.

ІІ. Тож запрошуємо на сцену учасника ліквідації аварії на ЧАЕС …..

Після ліквідатора за кулісами голос диктора.

Чорнобиль… тепер це слово знає весь світ. Чорнобиль – це мука і трагедія, це подвиг і безсилля, це пам’ять, це наш нестерпний біль.

Пісня « На Чорнобиль журавлі летіли».

Під сумну музику виходить жінка з квітами в руках. Підходить до дерева, кладе квіти, бере в руки свічку і декламує вірш, на задньому плані сцени інші учасники.

Та стали хуртовини наступати,

Та стали вдовиченків побивати:

Що перша хуртовина дома попалила

А друга хуртовина скотину поморила

А третя хуртовина у полі й у домі

Та хліб побила,

А нічого в полі й у домі

Та й не оставила.

Інші учасники запитують по черзі.

• Хто вона?

• Епоха?

• Доля?

• Смерть?

• Чи може, зона?

• Ні, вона – Чорнобильська Мадонна.

Учасники заходять за куліси і виходять ведучі.

І. Вона дивиться, дивиться в душу.

Вона палить очима до дна.

А ми всі дотерпіти мусим,

Бо в душі не душа, а вина.

ІІ. Подивіться, байдужі люди,-

Ваших внуків вона затуля.

Боса йде на вогонь кривомудрий,

Бо вода вона є, і земля.

І. Хто ж її, сиву, посміє займати?

Сіль пізнання – це плід каяття.

Несе сива Чорнобильська мати

Цю планету – це хворе дитя!

Входить дівчина в чорному одязі.

Як тільки світ занурюється в ніч,

Я бачу безліч оченяток – свіч.

Дитячі очі дивляться на мене

Й благають тихо: «Порятуй нас, нене!»

До них тягну я руки, хочу їх обняти,

Та далі й далі їх відносить вітер клятий.

Страшенний вітер болі і біди.

Він посланий Чорнобилем в світи.

Хворобу страшну у собі носити

І очі дітям назавжди гасити.

В безсиллі руки я ламаю

І в ніч іду, і в світі щось шукаю.

Щоб вітер той приборкати змогло.

Щоб зупинило чорний біль його?

Нехай весь світ до краю обійду

Та я знайду, знайду, знайду.

І. Діти. Як боляче дивитися, коли вони страждають.

- О Боже, скільки тих дітей

Котрих аварія сягнула?

Не закривай на них очей,

О Боже, скільки тих дітей

Котрих аварія сягнула.

ІІ. Діти пережили, відчули на собі серйозну психічну травму. Тривалий час вони живуть в умовах тотальної заборони. Їм не дозволяють ходити до лісу, на річку, в поле, збирати ягоди, гриби – тобто те, що вносить радість у наше життя, робить його цікавим і захоплюючим.

Голос диктора.

Калинові гаї, які тепер сумні ви!

Немов пісні мої. А де веселі співи?

Ішла колись весна квітучими гаями

З веселкою над нами…

Калинові гаї, які ви невеселі!

Тут навіть солов’ї

Змінили свої трелі.

І. Важко навіть собі уявити, що там, на вогненному рубежі вступили у смертельний двобій із атомним вулканом і наші земляки. Проявили всю повноту і самовідданість, стійкість характеру, самозреченність, найвищу здатність своїм життям заплатити за життя інших людей.

ІІ. Наш земний уклін, наша довічна вдячність тим, хто ризикуючи своїм життям і здоров’ям, брав участь у ліквідації наслідків аварії, відроджував до нового життя обпалену радіацією землю, це священна пам’ять про всенародний подвиг, який ніколи не зітреться з історії людської, не згасне у віках.

Світло гасне. На сцену виходять дівчата із свічками. Під фонограму скорботної меси декламують.

Слухайте!

Ми до вас мовимо.

Мертвії.

Слухайте!

Ми до вас мовимо звідсіль.

З пітьми. Слухайте.

Навстіж очі свої.

Слухайте до кінця.

Це ж бо ми речимо, мертвії.

Стукаєм у ваші серця…

Не лякайтесь.

Ми якось вас потурбуємо у вісні.

Над полями свої голоси пронесем в ясині.

Ми забули як пахнуть квітки,

Як тополі шумлять.

Ми і землю забули.

Яка вона стала земля?

Як там птахи? Щебечуть вони без нас?

Як черешні? Квітують вони без нас?

Як світліє ріка?

І хмарина легка над вами?

Без нас.

Ми забули траву.

Ми забули дерева давно!

Нам ступать по землі не дано.

Згадуйте нас!

І через вік, мов через рік – згадуйте!

Не плачте.

Люди! Допоки б’є серце у грудях,-

Пам’ятайте!

Дітям своїм розкажіте про нас,

Щоб також пам’ятали!

Дітям дітей розкажіте про нас,

Щоб також пам’ятали!

На всі часи безсмертні Землі

ПАМЯТАЙТЕ!

Виходять ведучі.

І. Боже Великий, Всевладний. Ти бачиш як страждає наша Україна від чорнобильського лиха. І ми пам’ятаємо і спокутуємо тяжкий гріх нещадної бюрократичної машини.

ІІ. І нести Україні чорнобильський хрест не десятки, а сотні років. Пригорни, Боже, невинні душі безвинно померлих, а Україні дай щасливу долю.

І. Чорнобильський вітер по душах пливе

Чорнобильський пил на роки опадає

Годинник життя безупинно іде

Лиш пам'ять, лиш пам'ять усе пам’ятає.

ІІ. Вклонімося всім, хто уже ніколи не зможе бути серед нас і хвилиною мовчання вшануймо пам'ять героїв, які віддали своє життя, щоб приборкати страшну силу «Мирного атома».

Хвилина мовчання.

І. Безумство хоробрих –

Життя за життя

Щоб тільки лишилися мати й дитя

ІІ.Не всі виживають, та житиме світ –

І спів материнства, і день – першоцвіт

І.Усе – що здобуте,

Що маєм здобуть!

І втрати і подвиги нам не забуть.

ІІ.А скільки ж здолали

Нахвал і заброд!

Хоч гинуть хоробрі

Та вічний народ!

І.Час очистить Прип’ять незглибиму

Оживуть і луки, і сади

Та Чорнобиль вічно берегтиме

Хрест своєї чорної біди.

ІІ. Хай стане мир міцнішим у стократ.

Хай над землею чисте небо буде.

Чорнобиль – попередження, набат,

Його уроків людство не забуде.

Всі учасники виходять на сцену.

Подай у душі доброго вогню –

Хай воскресає світ животворящий,

Хай до нащадків озоветься пращур,

Хай древній рід збере свою рідню.

Очистить од скверни воду нам і кров –

Хай доля нас завчасно не ламає…

Пошли нам, Боже, згоду і любов,

І той вогонь, що в світі нас тримає.

Використана література.

1. Криштопа Олег. «Чорнобиль. Зона відчуження». Видавництво «Клуб

Сімейного Дозвілля»:. 2011р:. 316с.

2. Світлана Польщикова. «Дзвони Чорнобиля: документально-публіцистичне видання»: Полтава. 2006р:. 350с.